prosdo.ru 1 2 ... 5 6
ПИТАННЯ другого предметно-модульного контролю.


Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперії в ХІХ – на початку ХХ ст.:

входження Правобережної України до складу Російської імперії;

Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині та Поділля, 1775 р. до Австрії було приєднано Буковину, яка була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього (1795 р.) — західна смуга Волині й Берестейщина. У результаті війн з Туреччиною 1768—1774 й 1783—1791 pp. Росія приєднала до себе Крим і північнопричорноморські степи. Так усі українські етнічні землі стали підвладні Російській та Австрійській монархіям.

Розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині XIX ст.:


  • домінування в аграр­ній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало в кризовому стані;

  • посилення експлуатації селянства, його майнова диференціація;

  • застосування застарілих спосо­бів і засобів ведення господарства;

  • поява в аграрному сек­торі надлишків робочої сили;

  • поступова руйнація нату­рального господарства та розвиток підприємництва.

Динаміка розвитку промислової сфери:

  • бурхливе зрос­тання кількості промислових підприємств;

  • промисловий переворот, запровадження нової техніки та техноло­гій;

  • поступове витіснення кріпосницької мануфакту­ри капіталістичною фабрикою;

  • збільшення ролі вільно­найманої праці;

  • виникнення нових галузей промисло­вості;

  • поступове переміщення промислових підпри­ємств з сіл у міста;

  • формування спеціалізації районів на виробництві певної промислової продукції.

У своїй сукупності всі зазначені тенденції та процеси становлять суть і зміст двох суперечливих, але взаємо­пов'язаних суспільних явищ: кризи, занепаду, але ще пев­ного домінування старих феодальних відносин та структур, які дедалі більше гальмують розвиток суспільства, з одного боку, і зародження, становлення та формування в межах феодалізму нових капіталістичних відносин — з іншого.

«Руська трійця», склад, напрямки діяльності;

Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття – загальна площа – 60 тис. км2, населення – 3,5 млн чол., з них українців – 2 млн) була під владою Австрійської імперії.

Руська трійця” (1833 – 1837 рр.) –це суспільно-культурне об’єднання, за характером – демократичний просвітницький гурток.

Склад: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький.

Діяльність „Руської трійці”:


  • члени гуртка проводили велику роботу із збирання фольклору;

  • підготували до друку: історико-літературну збірку „Зоря” (1834 р.), „Читанку для діточок в народних училищах руських”(1836 р.);

  • переклали українською мовою „Слово о полку Ігоревім”(1836 р.);

  • видали альманах „Русалка Дністрова”(1837 р.).

1861 р. – виникає ідейно-політична течія москвофілів, які:

– майбутнє України пов’язували виключно з Росією;

– вважали українців частиною великоруського народу;

– дотримувалися помірковано-ліберальних поглядів;

– проводили культурно-освітню роботу;

– намагалися популяризувати “язичіє” - штучну мову на основі російської та церковнослов’янської мов. Видавали газету „Слово”, журнали „Галичина”, „Лада”.

Виникла також опозиційна москвофілам національна течія (народовці), котра орієнтувалася на власні сили, вважала українців окремим народом, який має рівні права з усіма народами - народовці. Вони проводили величезну культурно-просвітницьку роботу через товариство “Просвіта”, видавалися укр. газети, часописи “Батьківщина”, “Діло”, “Громада”, було створено Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка (з 1892 р. - Наукове товариство ім. Т.Шевченка). Більшість народовців стояла на позиціях лібералізму та соціал-демократії. У 1885 р. вони створили свою політичну організацію “Народна рада”.


У 1890 р. виникла перша українська політична партія - Русько-українська радикальна партія (пізніше - Українська радикальна партія), яка прагнула автономії для України у складі Австро-Угорщини, а з 1895 р. виникає ідея незалежності України. УРП висувала гасло “матеріального добробуту всіх трудящих”, антиклерикальні (антицерковні) погляди.

У 1899 р. виникла Українська соціал-демократична партія (як фракція австрійської).

Її метою був соціалістичний устрій суспільства, але досягнутий без радикальних методів (підтримувала ідеї автономії України). Кінцева мета партії: створення свобідної держави українського народу

У 1899 р. виникла Українська національно-демократична партія.

Головна мета УНДП - об’єднання національних сил з метою досягнення автономії України, але в подальшому створення соборної України.

У 1896 р. виник Католицький русько-народний союз (пізніше - Християнсько-суспільна партія). Мала консервативно-клерикальні погляди, але підтримувала ідею автономії.

У 1900 р. виникла Руська народна партія (створена москвофілами), що орієнтувалася на Росію і прагнула об’єднання України у складі Російської імперії; висувала деякі соціальні ідеї.

Отже, характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тривалі періоди реакції призводили до посилення соціального та національного руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об’єднання „Руська Трійця”. Революційна хвиля 1848-1849 рр., започаткувала новий етап модернізації імперії – було скасовано кріпосне право, проголошено конституцію, створено парламент. Ці та інші модернізацій ні зрушення позитивно відбилися на житті західноукраїнських земель. Активізували суспільну діяльність населення, особливо у культурній сфері. Однак незабаром знову запанувала реакція, яка перекреслила більшість революційних завоювань.

український національний рух протягом кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.: фольклорно-етнографічний, культурницький і політичний етапи;

Кирило-Мефодіївське братство (січень 1846 – березень 1847 рр.)

Склад братства – 12 осіб.

Програмні документи: „Книга буття українського народу”, „Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”.

Історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського братства:


  1. Це була перша політична організація української інтелігенції, яка мала свою програму національного відродження з визначеними формами і методами досягнення поставленої мети.

  2. Поява і діяльність товариства стала початком переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України.

  3. Кирило-мефодіївці зробили значний внесок в розвиток української національної ідеї.

  4. В програмних документах братства вперше була зроблена спроба обдати українську ідею з загальнолюдськими християнськими цінностями та ідеєю слов’янської єдності.

  5. Навіть той внесок, який встигли зробити Кирило-мефодіївці – видання книг, бесіди, лекції, програмні документи, – будив суспільну думку, спонукав до пошуку шляхів вільного розвитку України. Їхня діяльність стала зразком для наступних поколінь українських борців за соціальне і національне звільнення.


скасування кріпосного права, решта буржуазних реформ 60-70-х років ХІХ ст. (дати прийняття, зміст) ;

БУРЖУАЗНІ РЕФОРМИ 60-70-х РОКІВ.

Селянська реформа 1861 р. в Україні.

Причини:

– гальмівна роль феодальних відносин; – криза господарства; – зростання соціального напруження.

Мета: зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика.

Маніфестом від 19 лютого 1861 р. було проголошено скасування кріпосного права.

Принципові риси російської моделі селянської реформи: – ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; – створення органів селянського самоврядування (селянської общини, яка забезпечувала своєчасну сплату селянами платежів та податків, виконання повинностей).


Характерна особливість українських земель – незначне поширення селянських общин: в Росії – 95 %, Лівобережжя – 30 %, Правобережжя – 20 %); – наділення селян землею та визначення за неї повинностей; – викуп селянських наділів.

Селяни мали викупити свої земельні наділи (у середньому по 4,5 десятини на душу), та оскільки вони не мали достатніх коштів, уряд відразу заплатив поміщикам, а селяни на протязі 49 років повинні були виплачувати державі суму викупу, викуповуючи не тільки землю, а й особисту волю. До остаточного переходу на викуп на протязі 2-х років вони повинні були працювати на поміщиків (тимчасовозобов’язані). Внаслідок реформи селяни здобули волю, почали активно включатися в економічне життя (розвиток капіталізму на селі). Це приводило до соціального розшарування, появи заможних та значної кількості бідних. Разом з тим, виник ринок робочої сили, якої потребувала промисловість, що розвивалася. Але зберігалося й чимало залишків феодалізму (поміщицьке землеволодіння, неповноправність селян, общинне землекористування тощо).

Буржуазні реформи Олександра ІІ: фінансова 1862 р. (створення Державного банку (1860 р.), збільшення кількості комерційних банків), судова 1864 р.(скасовувалися станові суди, вводився загальний суд, суд присяжних, незмінюваність і незалежність суддів, посади мирових суддів для розгляду дрібних цивільних справ), гласність та змагальність у судах (прокурор та адвокат), судові палати - Київська, Харківська, Одеська), військова 1862-74 рр. (відміна рекрутських наборів та запровадження загальної військової повинності, нова організаційна структура військ (військові округи), військова освіта: військові гімназії, юнкерські училища (офіц. нижні чини), 1874 р. „Статут про військову повинність”), освіти 1864 р. (запровадження народних училищ, жіночих гімназій та реальних училищ, новий університетський статут, що надавав самоврядування університетам, жіночі курси), земська 1864 р. (створювалися земства - всестанові органи місцевого самоврядування в сільських місцевостях: земські зібрання і управи займалися забезпеченням селян медичною допомогою, освітою, будівництвом шляхів, боротьбою з голодом, епідеміями та ін., виборність представників (на 3 роки) на умовах майнового цензу), міського самоврядування 1870 р. (міські думи та управи (виборність на 4 роки), з функціями, аналогічними земським), цензурна 1865 р. (введення нового ценз. Статуту „Тимчасові правила цензури” (до 1905 р.), відміна попередньої цензури).


Значення реформ 60 – 70-х років ХІХ ст.


  1. Реформи 60 – 70-х років ХІХ ст. були першим кроком на шляху реформування Російської імперії.

  2. Вони ознаменували перехід від феодалізму до капіталізму.

  3. Створили основу для переходу від феодально-станового ладу Російської імперії до буржуазно-представницького.

  4. Реформи прискорили розвиток капіталізму.

  5. Підвищили роль закону і права.

  6. Законодавчо закріпили громадські права населення.

  7. Виникли умови для економічного і політичного розвитку країни.

Підсумок.

  1. Реформи 60– 70-х років ХІХ ст. ставили за мету пристосувати самодержавний лад до потреб нового часу, потреб ринкової економіки.

  2. Однак реформи були обмеженими, непослідовними, половинчастими: – вони не торкалися основ політичного устрою, самодержавство залишалося недоторканим; – реформи стосувалися тільки нижчої ланки управління; – проводячи реформи, імперський уряд мало враховував місцеві і національні особливості; – в силу своєї половинчастості і незавершеності реформи обумовили появу багатьох проблем і загострення соціальних конфліктів.



русифікаторська політика російського уряду в другій половині ХІХ ст., її наслідки для України;

СТОЛИПІНСЬКА ПОЛІТИЧНА РЕАКЦІЯ.

Період з 1907-го до 1910 р. названий роками реакції. Реакція - це жорсткий політичний курс, спрямований на придушення будь-якого вільнодумства й опору режимові. Її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862-1911).

Реакційна політика уряду:

  • Проведено масові арешти учасників революційних подій, депутатів Думи. Багатьох учасників грудневого збройного повстання було засуджено до страти.

Заборонено:

  • викладання українською мовою;
  • діяльність політичних партій (крім Товариства українських поступовців (прогресистів)1908 р.);


  • діяльність товариства «Просвіта»;

  • у 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому числив український народ до “чужородних” (“инородцев”) і забороняв будь-які українські організації;

  • заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод)

  • збір коштів на пам'ятник Т. Шевченку в Києві;

  • проводити концерти, вечори, святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка.

Пропагувалися:

  • антиукраїнські ідеї (наприклад, «Клуб російських націоналістів», який мав на меті протидіяти польському тискові та українському руху).

В Україні, як і в усій Російській імперії формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.
Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи. Реформа почала здійснюватися в 1906 р. як у Росії, так і в Україні. Вона переслідувала мету створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. Селянам дозволялось виходити з общини, селитися окремо, “на відрубах” (хуторах) і брати у свою власність достатньо землі. Столипінська реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло близько 24% господарів, то на Південній Україні цей показник становив 34,2%, а на Правобережній Україні – аж 50,7%.

Підсумки столипінської аграрної реформи в Україні.

Позитивні

  • На хутори і отруби переселилися 50% селянських родин; це сприяло розвиткові капіталізму на селі, технічному прогресові, збільшенню врожайності.

  • Частина селян переселилася до Сибіру (та інших районів Росії); незважаючи на величезні труднощі, створила там свої господарства.

Негативні
  • Не відбулося радикального вирішення селянського питання, тобто значного поліпшення становища в сільському господарстві.


  • Не були ліквідовані соціальні протиріччя (між поміщиками і селянами). З'явилися нові соціальні протиріччя (між селянами і заможними власниками хуторів).

  • Частина селян розорилася, продала свої земельні наділи.

  • Кількість заможних хуторів і отрубів була незначною.



соціально-економічний розвиток України в ІІ половині ХІХ ст. (індустріалізація економіки України).

національні політичні партії в Наддніпрянській Україні (назва, лідери та програмні документи);

УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ НА ПОЧАТКУ ХХ ст.

Назва партії

Рік заснування

Лідери

Програма

Революційно-демократичний табір.

Революційна Українська Партія

1900 р.

Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, М. Камінський

Програма: “Самостійна Україна”(автор М. Міхновський). Головними формами активності організації були пропаганда та агітація, головний об’єкт – селянство.

Видавали газету „Селянин”, журнал „Гасло”

Націонал-радикальна течія

Українська народна партія

1902 р.

М. Міхновський, М. та С. Шемети, О. Степаненко.

Програма „10 заповедей” (автор М. Міхновський). Основне гасло: “Україна для українців”

Соціалістична течія


Українська соціалістична партія

1903 р.

Г. Ярошевський, М. Меленевський.

„Нарис української партії соціалістичної”: „Гніт – економічний, політичний, національний приводить до повного звільнення, створення демократичної української республіки. Союз з братерською Польщею.” Мала зв’язки з Польською соціалістичною партією (ППС).

Українська соціал-демократична спілка (існувала як автономна фракція РСДРП(м))

1904 р.

М. Меленевський, А. Скоропис-Йолтуховський, П. Тучанський.

Мета діяльності: соціал-демократичні реформи. Автономія України в складі Російської імперії.

Українська соціал-демократична робітнича партія

1905 р.

В. Винниченко, М. Порш, С. Петлюра, Ткаченко.

Партія виступала за соціалістичне визволення, національно-культурну автономію України.

Ліберально-демократичний табір

Українська демократична партія

1904 р.

О. Лотоцький, Є. Чикаленко

Виступала за демократичні права, ліквідацію самодержавства, надання автономних прав України, культурно-освітня діяльність.

Українською радикальною партією

1905 р.

Б. Гріненко, С. Єфремов

Українська демократично-радикальна партія (з 1907 р. Українська трудова партія).


1905 р.

С. Єфремов Є. Чикаленко, Ф. Мату шевський, І. Шраг

Товариство українських поступовців (прогресистів) між партійний блок

1908 р.

М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чекаленко.

Основною формою діяльності була агітація та пропаганда, а також організація робітничо-селянських виступів, автономія.



следующая страница >>