prosdo.ru
добавить свой файл
1


1. Особистість як предмет соціологічного аналізу

Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників Ті розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.

Формування особистості є результатом включеності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомлення своєї приналежності до соціуму.

Поняттям "індивід" позначається людина як окремий представник людського роду. Він є основою формування особистості. Тобто особистість є результатом розвитку індивіда, найбільш повним втіленням його людських властивостей.

Соціальні властивості особистості є проявом у її поведінці та діяльності соціальних відносин — політичних, економічних, сімейних тощо. Проте кожна людина по-різному відбиває ці відносини. Вони ніби проходять крізь фільтри індивідуальності, утворюючи неповторний синтез соціального та індивідуального.

Отже, кожна особистість є унікальною, неповторною і саме у цьому виявляється її самоцінність, її право на суспільне визнання, шанування гідності.

Якщо індивід повторює риси всіх інших людей, то особистість завжди оригінальна, оскільки тут маються на увазі тільки ті якості, які притаманні даній людині. Звідси, кожна людина, з одного боку, — індивід (один із роду людей), а з іншого — особистість (людина, яка має свою індивідуальність). І якщо поняття "людина" та "індивід" об'єднують всіх людей, то особистість відрізняє їх один від одного.

Індивідуальність — це успадковані й набуті, особливі й специфічні якості (природні, фізіологічні, психологічні, соціальні і т. п.), які відрізняють одну людину від інших. у понятті особа розкриваються предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних об'єктів — груп, інститутів, організацій тощо, соціальна роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства якщо поняття "особистість" вживається стосовно кожної людини, то поняття "особа" соціальну сутність людини конкретизує узагальнено.


Сучасні досягнення наук про людину, передусім — фізіології, психології соціології, накопичені ними конкретні наукові результати дозволяють виділити у сукупності властивостей людини певні структурні компоненти, групи властивостей, які утворюють так звані рівні структури особистості:

• перший рівень — це генетично обумовлені, успадковані компоненти структури особистості, психофізіологічні задатки;

• другий рівень — індивідуально-психологічні властивості, що формуються на основі генетично обумовлених;

• третій рівень — соціально значущі компоненти, ті властивості, які формуються під впливом соціальних зв'язків та відносин, в процесі діяльності людини.

Наукові дослідження підтвердили гіпотезу про глибинний взаємний зв'язок, взаємну обумовленість зазначених компонентів структури особистості.

Стрижень особистості, самосвідомість — не що Інше, як результат соціальної взаємодії, в ході якої індивід навчився дивитися на себе як на об'єкт, очима Інших людей. Тим самим особистість трактувалася як об'єктивна якість, яку людина набуває в процесі соціального життя.

Дж. Мід

Спрощені уявлення про однозначну генетичну чи соціальну обумовленість формування особистості не підтверджуються сучасною наукою. Людина від народження має не тільки певні передумови для розвитку вищих психічних властивостей — інтелекту, мислення, мовлення, але й схильності до певних типів поведінки, видів діяльності. Однак без відповідного соціального середовища, навчання і виховання закладені природою потенції людини не трансформуються в реальні її властивості. Структуру особистості слід розуміти як складну єдність двох взаємо-проникаючих структур — психофізіологічної та соціальної, ця єдність є відносно стійкою, забезпечує цілісність особистості, її самоусвідомлення.

Особистість є предметом вивчення багатьох наук, філософія розглядає особистість як суб'єкт творчості, здатний пізнавати і змінювати себе та оточення. Психологія вивчає особистість як комплекс психічних властивостей, станів та процесів, акцентуючи увагу на індивідуальних відмінностях людей.


Соціологія ж прагне виявити в особистості соціально-типове, з'ясувати зміст і особливості формування особистості і розвиток її потреб у нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком соціальних груп та спільнот. А вона акцентує увагу на вивченні закономірностей зв'язків особистості і суспільства, особистості і групи, регуляції і саморегуляції соціальної поведінки. Іншими словами, соціологічний аналіз особистості — це погляд на її духовний і життєвий шлях через призму способу мислення та способу життя конкретного суспільства та його складових соціальних груп.

Як бачимо, "соціологічна теорія особистості" досліджує особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні взаємозв'язків із соціальними групами та спільнотами. Вона оперує такими поняттями, як "людина", індивід", "особистість", "особа", "індивідуальність", "соціальний статус", "соціальна роль", "соціалізація", "соціальна структура особистості", "види соціальної поведінки", "соціальна адаптація", "соціальний тип особистості", соціальна активність", "соціальна поведінка" та ін.
2. Соціалізація. Особиста свобода та соціалізація

Поняття "соціалізація" (від латинського воеіаіів - суспільний) виникає в американській та французькій соціології в кінці ХІХ ст. (Ф. Гіддінгс, Г. Тард).

Вагомий внесок у розробку теорії соціалізації здійснив Т. Парсонс. Вчений розумів соціалізацію як процес інтеграції індивіда в соціальну систему шляхом інтернаціоналізації загальноприйнятих норм, "вбирання" в себе загальних цінностей.

Соціалізація забезпечує потребу індив1іда слідувати загально-значущим нормам і стандартам поведінки. Вплив соціального середовища на становлення особистості становить суть проблеми соціалізації.


Соціалізація

способи формування умінь і соціальних настанов індивідів, які відповідають їхнім соціальним ролям


полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального

процес входження в суспільство

процес становлення особистості, навчання і засвоєння індивідом цінностей, норм, настанов, зразків поведінки, притаманних певному суспільству, соціальній спільноті та групі

процес засвоєння та подальшого розвитку індивідом соціально-культурного досвіду

Основні сфери соціалізації - сім'я, групи ровесників, інститути виховання і освіти тощо.

Фактори соціалізації

Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального під прямим чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як:

Фактори соціального середовища

o сукупність ролей і соціальних статусів, що суспільство пропонує людині;

o соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретного статусу;

o система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;

o соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;

o загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга - для суспільств у перехідні епохи їх розвитку.

Виокремлюють також соціально-психологічні фактори соціалізації:

1. Соціальні, що відбивають соціально-культурний аспект (набір ролей і статусів, пропонованих суспільством людині, сукупність соціальних інститутів, у межах яких вона може формувати свої соціальні якості й т.п.);


2. Індивідуально-особистісні, значною мірою обумовлені етапом життєвого шляху людини (вибірковість особистості в освоєнні зразків поведінки, діяльності, прояві тендерних особливостей, трансльованих конкретним суспільством)*266.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, індивід стає особистістю. Соціальні якості особистості зумовлені соціальним середовищем, культурою, соціально-економічними умовами, в яких відбувається соціалізація.

У цьому процесі задіяне все оточення індивіда: сім'я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги по роботі і знайомі, засоби масової інформації тощо. Соціалізація - не одноразовий чи короткотривалий акт, вона здійснюється протягом усього життя людини: від дитинства до старості включно. Умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагаючи набуття нових соціальних статусів та реалізації відповідних соціальних ролей. Особливо в процесі радикальних змін у суспільстві відбуваються докорінні зміни в статБудь-яке суспільство витрачає багато зусиль для того, щоби його члени успішно засвоювали культурні надбання норми, цінності, ідеї, соціальний досвід, використовуючи для цього систему освіти, виховання різноманітні засоби підтримки культурних стандартів життєдіяльності.
Особистість є причиною і наслідком усіх змін у суспільстві. Вона водночас виступає об'єктом і суб'єктом соціальних відносин, соціального розвитку. Перше обумовлено прагненням бути належним до соціуму, а друге — прагненням активно взаємодіяти з ним, змінювати його у відповідності до своїх уявлень шляхом виявлення творчої індивідуальності в процесі опанування соціальних норм і функцій, здійснення різноманітних видів діяльності.

Складний і тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв'язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної життєдіяльності у даному суспільстві, називається соціалізацією. Будь-яке суспільство висуває певні вимоги до розвитку особистості, створює систему сприяння формуванню соціально бажаних властивостей людини, тих властивостей, що схвалюються оточенням. Разом з цим, у суспільстві існує система покарань за відхилення поведінки людини від соціальних норм, суспільних вимог. Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспільства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві.

Агенти соціалізації — це люди та установи, діючі соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури.
Основний характер структури особистості формується в процесі соціалізації на основі структури систем соціальних об'єктів, з якими вона мала зв'язок протягом свого життя, включаючи, безумовно, конкретні цінності і норми, інституціоналізовані в цих системах.
Т. Парсонс
Першим у житті агентом соціалізації є сім'я, де відбувається рання соціалізація. Результати батьківського виховання у значній мірі визначають особистість, її подальше суспільне життя. Чимале значення має також взаємодія з однолітками як засіб формування відповідальної, самостійної, принципової, здатної до співпраці особистості. Від результатів цієї взаємодії залежить вміння у подальшому оптимально вибудовувати взаємини з оточенням.
Процес соціалізації не завершується в дитинстві, а продовжується протягом усього життя, оскільки людина повинна постійно опановувати нові ролі, виконувати нові функції. Зміна умов життєдіяльності викликає необхідність виробляти додаткові вміння та навички, засвоювати нові ефективні зразки поведінки.
Соціалізація, що відбувається у дитинстві, називається первинною соціалізацією, подальший процес засвоєння нових ролей, цінностей, знань, досвіду на кожному життєвому етапі . називається вторинною соціалізацією (ресоціалізацією).
На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації виконують:
• дошкільні установи,
• неформальні організації,
• навчальні заклади,
• армія,
• трудовий колектив.
Деякі інститути соціалізації здійснюють вплив на формування особистості протягом усього життя. Це — засоби масової інформації, громадська думка. Схвалення оточення, референтної групи необхідне людині для успішної соціалізації.

Соціалізація не є одностороннім впливом оточення на особистість, наукові дослідження процесу соціалізації (Ж. Паже, Дж. Мід) виявили активну роль індивіда в процесі засвоєння соціального досвіду.

Соціальна психологія процес соціалізації індивіда розділяє на два етапи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію.
Соціальна адаптація — це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід.
Інтеріоризація — процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем. Можна вважати, що на цьому етапі кількісне накопичення прийнятих індивідом норм, засвоєних ним цінностей переходить у нову якість, що виявляється у зміні поведінки людини під впливом змін у структурі особистості. Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда. Показниками неуспішної адаптації є незадоволеність людини соціальним середовищем, до якого вона інтегрується, бажання вийти за його межі, а також її поведінка, що відхиляється від норм, вимог даного середовища.
Якщо розглядати соціалізацію індивіда як процес його інтеграції до складу певної соціальної спільноти, то можна виділити певні рівні такої інтеграції, а саме:
Рівні соціалізації


• об'єктивну (соціально-економічну), в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;
• функціональну, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;
• нормативну, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;
• міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з нимусному наборі особистості.


3. Статусно-рольова концепція особистості

Правильне розуміння поведінки особистості у групі, взаємин індивіда та групи потребує врахування як властивостей особистості, котра має певні соціальний статус, позицію і роль у групі, так і складу, характеру діяльності, рівня організації групи та групових процесів. Статусно-рольові характеристики, особливості поведінки особистості в групі та в більш широких соціальних спільностях виражають поняття "статус", "позиція", "роль", "ранг" та ін.

Статус (лат. status — стан, становище) — місце індивіда в системі міжособистісних відносин у групі, суспільстві, його права, обов'язки і привілеї.
Кожна людина охоплена різними соціальними зв'язками і різними соціальними функціями, тому одночасно може мати багато статусів. Перебуваючи у взаємозв'язках різного рівня, індивід може мати статуси людини, громадянина, студента, члена сім'ї, неформального об'єднання тощо. З огляду на природність — набуття статусу, виокремлюють пропоновані (національність, соціальне походження, місце народження) і досягнуті (освіта, професія та ін.) статуси. Суттєвими також є економічний, правовий, професійний, політичний, особистісний статус людини. Іноді йдеться про заданий і досягнутий, формальний і неформальний, суб'єктивний та об'єктивний статуси. В більш узагальненому вигляді можна твердити про психологічний і соціальний статус.
Статус є єдністю об'єктивного і суб'єктивного, свідченням визнання значущості особистості групою чи суспільством. У ньому реалізуються групові норми і цінності. Визначається статус позицією, соціальним рангом (офіційний статус), а також ставленням до особистості осіб групи, ступенем їх поваги, симпатії, авторитетом, престижністю індивіда в спільноті (неофіційний статус). Залежить він від соціальних ролей особистості в спільності. Між офіційним і неофіційним статусом існує тісний взаємозв'язок: авторитетна особистість має більше шансів зайняти високий ранг, водночас підвищення офіційного статусу піднімає рейтинг людини, її оцінку іншими. Авторитет і престиж особистості є головними складовими статусу.
Авторитет (лат. — вплив, влада) — загальновизнаний вплив індивіда на займаній посаді; визнання за індивідом права на прийняття відповідального рішення в умовах спільної діяльності.

У соціальній психології це поняття співвідноситься з уявленням про владу (у широкому соціально-філософському трактуванні влада розглядається як здатність і можливість здійснювати вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою різних засобів — волі, права, авторитету, насилля), хоч авторитет може і не збігатися з владою (авторитет може мати людина, не наділена повноваженнями влади, яка є зразком для членів групи, а отже має високий ступінь референтності для оточення). Основою авторитету є властивості, риси людини, котрі за рівнем свого розвитку суттєво переважають ті самі якості інших людей. Авторитет характеризують: широта (кількісна ознака — сфера впливу, кількість членів групи, залучених до відносин), глибина (якісна ознака — авторитет посади, авторитет особистості, види діяльності, на які він поширюється), стабільність (часова характеристика авторитету).

Влада й авторитет проявляються настільки, наскільки сторона, мобілізуючи свої можливості, намагається змінити поведінку іншої сторони засобами впливу. Частина породжених психологічним впливом змін зникає, як тільки людина або група людей опиняються поза сферою впливу, інші продовжують існувати, впливаючи на особу, перетворюючись за певних обставин на риси характеру. Джерелом авторитету і влади є вплив однієї частини явища на іншу.
Авторитет людини у групі може бути реальним і формальним. Влада реального авторитету міцніша, ніж формального. В ієрархії соціальних статусів наділена реальним авторитетом особа сприймається групою без найменшого сумніву, її рекомендації, вказівки мають велику переконливу силу, вона вселяє впевненість у діях. Типовим явищем є і формальний авторитет, тобто підкріплена правом влада особи. В обох випадках застосування влади є ефективним, якщо джерело її визнається законним (легітимним) і прийнятним. Отже, ефективність влади особи залежить від її авторитету, а також моральних і матеріальних можливостей.
З авторитетом особистості, вагомістю, ефективністю її діяльності, місцем у соціальній ієрархії пов'язаний престиж.
Престиж (франц. prestige — авторитет, вплив, повага) — міра визнання суспільством заслуг Індивіде (соціальної спільноти), громадська оцінка його суспільної вагомості; результат співвідношення соціально значущих характеристик особистості зі шкалою цінностей, що склалася в певній групі.
Престиж особистості може визначатися як маркою автомобіля, рахунком у банку тощо, так і її високими моральними якостями, активністю в діяльності. Престижними бувають професії, посади, спосіб життя, зовнішні поведінкові вияви (стиль поведінки) та ін. Показники престижу залежать від суспільних умов життєдіяльності індивіда, групи та соціально визнаних норм поведінки, характеристик особистості.

Соціальна мобільність людини в суспільстві є передумовою зміни її соціального статусу, що сприяє всебічному розвитку, найповнішій реалізації її здібностей. На міжособистісному рівні спілкування статус визначається її місцем у системі зв'язків з іншими людьми. Тобто він є показником соціально-психологічних властивостей особистості в структурі комунікативного процесу.

Місце особистості в системі спілкування, відображення міжособистісних відносин у її внутрішній структурі виражає такий соціально-психологічний феномен, як позиція.
Позиція (лат. positio — розміщую, ставлю) — стійка система відносин людини з певними аспектами дійсності, що виявляється у відповідній поведінці та вчинках; узагальнена характеристика поглядів, уявлень, установок людини, групи у статусно-рольовій структурі.
Соціологічний підхід розглядає цей феномен як щось зовнішнє до особистості, тобто її місце в системі відносин, умови, за яких людина діє як особистість. Для психологічного підходу позиція є внутрішнім компонентом, що входить до структури особистості.
Позиція відтворює погляди, уявлення, установки людини щодо умов власної життєдіяльності, тобто вона є суб'єктивним ставленням до навколишньої дійсності, суб'єктивною оцінкою соціуму, вибором оптимальної поведінки. Позиція не виникає ситуативно, вона пов'язана зі стійкими характеристиками особистості, що є підставою для тверджень про стійку і нестійку позицію, які характеризують ступінь особистісної зрілості. Розрізняють позицію і за ступенем активності. Активна життєва позиція виражає діяльне ставлення людини до подій та вчинків, пов'язана із намаганням впливати на соціальні відносини та події в соціумі. Важлива властивість позиції — прагнення завойовувати для себе право на певну поведінку.
Динамічний аспект соціального статусу особистості реалізується через її роль у системі соціальних відносин.
Роль (франц. rôle — список) — певна соціальна, психологічна характеристика особистості, спосіб поведінки людини залежно від її статусу і позиції у групі, суспільстві, в системі міжособистісних, суспільних відносин.
Роль є поведінковою характеристикою людини.

Психологія класифікує соціальні ролі за різними критеріями. Наприклад, концепція символічного інтеракціонізму (Дж.-Г. Мід та ін.), беручи за основу ступінь заданості, поділяє їх на конвенціональні (формалізовані — закріплені у суспільстві і визначені позицією індивіда в соціальній взаємодії) та міжособистісні (їх визначають учасники соціальних відносин). Концепція соціалізації (Т. Парсонс) класифікує ролі задані на включення людини в соціальні структури та групи (визначаються народженням, статтю, соціальним походженням індивіда тощо) та досягнуті завдяки особистісним зусиллям (пов'язані з освітою, кар'єрою та ін.).

Значна кількість ролей визначається різноманітністю соціальних груп, видів діяльності й відносин, в які включена особистість. Однак жодна з них повністю не вичерпує особистість, яка протягом свого життя виконує безліч ролей. Постійне виконання однієї чи кількох ролей сприяє їх закріпленню. Щодо особистості її оточення має певні рольові сподівання — систему уявлень про те, як вона повинна поводитись у конкретній ситуації, яких вчинків від неї очікувати. Серед багатьох ролей особливий інтерес становлять соціальні ролі, які відзначаються високим ступенем нормування, та психологічні ролі, які характеризуються стереотипністю поведінки людини, хоч і можуть бути різноманітними.
Із соціально-психологічного погляду роль реалізується як поведінка, тобто вона виникає тільки в контексті соціальних відносин особистості. Характер ролі зумовлюється особливостями групи, в якій відбувається взаємодія, до якої належить або в якій уявляє себе людина. Спільнота настільки впливає на рольову поведінку індивіда, наскільки він дотримується суспільних і групових норм і стереотипів. Так формуються рольові очікування (експектації) стосовно індивіда — учасника взаємодії.
Якщо роль прийнята особистістю, то вона є і особистісною характеристикою індивіда, який, відчуваючи рольову ідентичність, усвідомлює себе суб'єктом ролі. У соціальній психології здебільшого йдеться про такі форми рольової ідентичності:
— статева (полягає в ототожненні себе з тією чи іншою статтю);
— етнічна (визначається національною свідомістю, мовою, етнопсихологічними та соціокультурними особливостями);
— групова (залежить від участі в різних соціальних групах);
— політична (пов'язана із соціальними та політичними цінностями);
— професійна (зумовлена певною професією). Довготривале виконання ролі можна порівняти з маскою, яка ніби приростає до обличчя і стає ним.

У спільноті існує відповідна ієрархія, завдяки чому кожен індивід може знати свій соціальний ранг, який є важливою соціально-психологічною характеристикою особистості.

Ранг(нім. Rang — чин і франц. rang—ряд) — чин, звання, категорія людей, явищ дійсності; ступінь соціального визнання людини в групі.
Визначають ранг з огляду багатьох чинників: продуктивність праці, ставлення до роботи, комунікабельність, уміння відстоювати свою точку зору, професійні здібності тощо. Високий рівень самореалізації за цими критеріями забезпечує авторитет особистості, визначає її внесок і у формування репутації групи.
Статусно-рольові характеристики особистості охоплюють рівень її включення в соціальне середовище, структуру соціальних зв'язків, визначають міру її входження в систему соціальних норм, правил, очікувань та обов'язків, які існують у структурі групових відносин. В одному випадку вони є інструментом пристосування до соціуму, елементом входження в нього, в іншому — засобом самоутвердження особистості, розкриття її комунікативного, професійного, творчого потенціалу. У цьому контексті важливе співвідношення особистісних властивостей не лише між собою, а й з ієрархією соціальних ситуацій, в яких діє індивід. Загалом статусно-рольова характеристика особистості інтегрує і регулює в динаміці всю особистісну структуру, забезпечує певний рівень включення її в соціальні зв'язки, самовизначення як суб'єкта цих зв'язків.
4. Девіація та соціальний контроль
У всі часи особистість перебуває під суспільним контролем, суспільство намагається примусити її демонструвати конформну поведінку. Відхилення від встановлених стандартів викликали осуд, покарання і загрожували дестабілізацією.
У перекладі з латинської "девіація"означає відхилення. Початковим для розуміння сутності девіантної поведінки є поняття "норма".
Соціальні норми - це засновані на цінностях правила поведінки, очікування і стандарти, які регулюють дії та вчинки людей, соціальних груп, зміцнюючи стабільність та єдність суспільства.

Норми втілюються в юридичних законах, моралі, етикеті. Вихід за ці норми розцінюється суспільством як девіантна поведінка. У більшості випадків вона засуджується суспільством: від осуду до кримінального покарання.

Девіація - це відхилення від прийнятих у суспільстві норм, починаючи від незначних і завершуючи найбільш суттєвими та серйозними, що загрожують життєдіяльності окремих груп, суспільству загалом.
Соціальні відхилення - це не випадкові факти, а процеси, що набули певного поширення в суспільстві.
Для того, щоб індивідуальні негативні відхилення набули якості соціальних, потрібні такі умови:
o однакова спрямованість таких відхилень у подібних груп людей в однакових умовах;
o близькість причин, які викликають ці відхилення; повторюваність, стійкість зазначених явищ*283.
*283: {Соціологія. Матеріали до лекційного курсу / За ред. В. М. Пічі. - К., 1996. - С. 297-304.}
Девіантність не слід розуміти як об'єктивну якість конкретної поведінки.
Це відносне оціночне поняття. Кожне суспільство виробляє свої уявлення про норми, а відповідно і про девіації. Більше того, соціальні норми відрізняються у різних класів та груп одного і того самого суспільства.
Девіація відносна щодо:
а) історичної епохи;
б) культури суспільства.
Відносність у науці прийнято називати релятивізмом.
П. Сорокін дійшов висновку, що за змістом вчинку не можна сказати, злочинний він чи ні. Навіть вбивство, зґвалтування, дітовбивство, батьковбивство у багатьох народів не вважалися злочинами. Крадіжка часто розглядалася як благодіяння.
Не вирішує проблеми і "небезпечність" вчинків для суспільства. Дуже часто злочином вважалося те, що суспільству ніякої шкоди не завдавало. У деяких народів злочином вважалося, коли хтось наступав на тінь іншої людини. В Індії злочином вважалася купівля молока браміном (представник вищої касти), за це він переводився до нижчої касти. Водночас вбивство людини тим самим браміном могло бути непокараним. П. Сорокін визначає злочинні чи заборонені акти як такі, що суперечать "дозволено-належному" шаблону поведінки.

Наприклад, в межах індійської кастової системи для брахманів вважалися нормою релігійні медитації та інтелектуальні заняття, фізична праця для них розглядалася як заняття нечисте з релігійної точки зору.

Закони Ману (Індія, ІІ ст. до н.е.) визначали поведінку членів суспільства. Недотримання таких правил визначалося як девіація.
"31. Задля процвітання світу він (мається на увазі божественна суть Пуруші) створив із своїх вуст, рук, стегон та ступнів відповідно брахмана, кшатрія, вайшія і шудру.
88. Навчання, вивчення Вед, жертвопринесення для себе і жертвопринесення для інших, подання і отримання милостині він встановив для брахманів.
89. Охорону підданих, подання милостині, жертвопринесення, вивчення Вед і несхильність до мирських утіх він вказав для кшатрія.
90. Випасання тварин, а також подання милостині, жертвопринесення, вивчення Вед, торгівлю, лиття і землеробство - для вайшія.
91. Але тільки одне заняття Владика (Ману) вказав для шуд-ри - смиренне служіння цим варнам.
96. Із живих істот найкращими вважаються одухотворені, серед одухотворених -1 розумні, серед розумних - люди, серед людей - брахмани"*284.
*284: {Кирилюк Ф.М. Історія політології. - К., 2002. - С. 48-57. }
Критерії девіантності змінюються в часі, і навіть у межах однієї і тієї самої культури. Девіація - справа соціального визначення*285. Поняття девіації може мати сенс, коли соціальній ситуації притаманний консенсус у визначенні правил соціального життя. Стабільність такого консенсусу зумовлює чітке визначення "девіації" як того, що відхиляється, порушує визначені типові очікування щодо поведінки особистості. К3 оли таких типових очікувань немає, не можна бути девіантом*286. Оцінка девіантності поведінки тісно пов' язана із тим, хто висуває про неї судження. Залежно від "суддів" поведінка може вважатися девіантною або ні. Щоб визначити відхилення, потрібно знати норми, мати їх.

*285: {Справа ведмедика Мухамеда. Британська вчителька Джилліан Гіббонс, яку засудили в Судані за те, що в дитячій грі зі школярами вона запропонувала назвати плюшевого ведмедика найулюбленішим іменем пророка - Мухамедом, повернулася в Англію. Вона не відбула 15 діб, на які "крамольну" вчительку прирік суворий мусульманський суд Судану, бо як повідомила БІ-БІ-СІ, за долю своєї громадянки заступилося МЗС Великої Британії. Напередодні в Судані пройшли мітинги релігійних фанатів, які протестували проти занадто м'якого, на їхню думку, покарання Гіббонс / Україна молода. - Середа. - 5 грудня 2007 року).}

*286: {Личностно-ориентированная социология / Бергер П., Бергер Б., Коллинз Р. - М., 2004. - С. 305-325. }
Інколи досить тяжко кваліфікувати той чи інший вчинок як девіацію: норми, стандарти в суспільстві рухливі, відносні, по-різному сприймаються різними групами. Швидкі соціальні зміни та ситуації, яким притаманна плюралістичність та невизначеність стандартів, ускладнює орієнтацію людей: їм важко визначити, що є нормою, а що - ні. Відбувається швидка зміна у визначенні ситуації, і те, що вчора було девіантним, уже таким не вважається; і навпаки1- нормальна в минулому поведінка сприймається як від-хилення1.
Суспільство визначає, яку поведінку вважати девіацією. Деякі види поведінки повсюдно вважаються девіаціями, оскільки завдають суспільству реальної шкоди і характеризуються високою мірою соціальної небезпеки. Визнаються як девіантні у більшості суспільств в різні історичні часи: вбивство, садизм, кровозмішення (інцест), сексуальне насилля.
Суспільство захищається від такої поведінки, тому що вона здатна викликати глибоку соціальну дисфункцію.
Проблема девіації викликала інтерес у соціологів передусім з огляду на потребу з'ясувати два основні питання:
o Що вважати нормою та відхиленням?

o Чому люди поводять себе девіантно, навіть у випадку, коли їм відомо, що порушення норм жорстко карається?