prosdo.ru
добавить свой файл
1
А КИМ ПИШАТИСЯ, ЯКЩО НЕ НЕЮ?!


(ПРО ОЛЕНУ ОЛЕКСАНДРІВНУ МУРАТОВУ, УЧИТЕЛЯ ХІМІЇ ДОНЕЦЬКОГО ЛІЦЕЮ № 71 ІМ. П. Ф. БАТУЛИ)
Годинник все думає: він не встигає -

жене циферблатом невинні хвилинки.

Щоночі його, наче Бога, благаю,

щоб час хоч ці тижні не мчався так стрімко...



Все згадую зараз... Сумбурні уроки.

Задачі, рівняння і вірші напам'ять.

Лункі в коридорі учительки кроки.

І першу "дванадцятку" в класнім журналі.


Все наче несправжнє. Далеке-далеке...

А в завтра дивитися якось тривожно.

Здається, зламаюся навпіл, як крейда.

Частинку себе залишу біля дошки...
І двері прикрию. Незвично. Без стуку.

Щоб більше ніколи не сісти за парту.

А як би хотілося знову за руку

учительку рідну розгублено взяти...

З важким оберемком осіннього цвіту

у клас вересневого дня увірватись,

щоб знов, як колись, від ворожого світу

в обіймах її найрідніших сховатись...
І хай задала б спересердя учити

параграф нудний, не потрібний нікому.

І хай би підлогу примусила мити.

Аби залишитися тільки у школі!


На зборах би мамі мене лиш хвалили

за бали високі, характер хороший...

Я б вчасно додому, неначе на крилах...

Як треба, - то в шапці! Як треба, - в галошах!

Рояль... Малювання... Гімнастика... Співи...

Мене б не було в соціальних мережах...

Та б'ється у скронях бездушний годинник...

Дитинство жене моє, як на пожежу...



Мовляв, вже достатньо. І час - до дорослих.

А я все від неба чекаю на диво...

Бо це я в люстерку - великого зросту,

а в серці назавжди - маленька дитина...

___________________________

Ким я по-справжньому пишаюся з-поміж своїх земляків? Мабуть, я не буду оригінальною: це мої батьки та мої вчителі. Саме завдяки їм я стала тою, ким стала. Ось-ось отримаю атестат. Ось-ось увійду в доросле життя. І я не боюсь цього, бо знаю: за моїми плечима стоять ці найрідніші у світі люди, що ніколи не зрадять, в усьому підтримають, завжди допоможуть, коли я цього потребуватиму.

У мене є дві мами. Одна вдома, а інша – класна мама. Саме так ми, 11-Б, називаємо Олену Олександрівну Муратову – свого класного керівника і найкращу в цілому світі вчительку хімії.

Вона особлива… Надзвичайна… Єдина і неповторна… Це розумієш одразу, щойно потрапляєш у її кабінет, щойно починаєш розмовляти із нею, щойно впіймаєш на собі її спокійний погляд, у якому читається величезна любов до кожного зі своїх дітей… До кожного з тих, хто разом із нею вивчає таблицю Д. І. Менделєєва і мандрує неосяжним світом науки про речовини та їх взаємоперетворення. І особливо до кожного з тих, хто стає її вихованцем, до кожного з тих, хто з гордістю розповідає всім, що він з тих самих «бешок», яких вчила Олена Олександрівна.

Вона вміє так донести свій предмет, що цікаво стає навіть тим, хто уславився як найбільший ледар, тим, на кого інші вчителі давно б махнули рукою… Але не Олена Олександрівна! Вона завжди давала і дає нам можливість відчути, що ми щось можемо самі. Після її уроків повертаєшся додому не з думкою, як би швидше позбутися домашнього завдання, а хочеш дізнатися більше й більше, відкриваєш не тільки підручник, але й різноманітні довідники, енциклопедії, статті зі спеціальних журналів. Заради того, аби почути похвалу від неї, ми ладні звернути гори. А коли вона свариться… По-перше, жодного разу за сім років я не чула, аби вона підвищувала голос… По-друге, коли вона докоряє, справді хочеться провалитися крізь підлогу на перший поверх (кабінет хімії № 27 розташований на другому)…


Моя класна мама є вчителем вищої категорії, методистом, має безліч друкованих робіт, щороку готує переможців районних, міських, обласних олімпіад, конкурсів-захистів науково-дослідницьких робіт учнів-членів МАН України. От мій однокласник Данііл Уточкін цього року навіть здобув п’яте місце на міжнародній олімпіаді в Москві!

А найкращим показником її роботи є, на мою думку, те, що учні обирають за фах хімію. Майже весь мій 11-Б при вступі до вищих навчальних закладів складає зовнішнє незалежне оцінювання з хімії. Я теж не виняток. Сподіваюся, що всі ми виправдаємо її сподівання!

Зазвичай, щойно продзвенить дзвоник з останнього уроку, усі учні поспішають геть зі школи. А в нашому класі трошки по-іншому. Ми після уроків заходимо до свого кабінету… Так здорово посидіти за першою чи другою партою навпроти кафедри, розповідаючи Олені Олександрівні про те, як минув день, і спостерігаючи, як вона перевіряє величезні стоси зошитів (вона в нашому ліцеї єдиний хімік!). І це стосується не тільки нинішніх учнів. У школі вже працюють колишні вихованці Олени Олександрівни. Їх теж тягне до неї, бо вона завжди дасть їм слушну пораду, заспокоїть, вислухає та зрозуміє. Для моєї класної мами немає колишніх учнів. Саме тому вона класна не тільки тому, що керує класом, а тому, що вона чудова людина, яких ще пошукати!

У нас ніколи не виникало такої проблеми, як непорозуміння з класним керівником. Якщо розпалювався конфлікт, Олена Олександрівна його вправно гасила, уміло обертаючи його причину на жарт. А з часом конфлікти й зовсім перестали виникати: ми стали дружними, по-справжньому. Бо ж ми провели разом так багато часу. Не тільки в школі, але й у походах, на різноманітних екскурсіях, часто відвідували театри й музеї, брали участь у різноманітних конкурсах і фестивалях. І навіть коли ми програвали, Олена Олександрівна завжди знаходила для нас потрібні слова, які не заспокоювали, ні! Але й не розпалювали недоброзичливості щодо переможців! Вона зуміла дати нам стимул іти далі, робити висновки з помилок і не повторювати їх у майбутньому. Вона зуміла навчити нас радіти кожному дню, берегти тих, хто поруч із нами, розуміти людей навіть тоді, коли здається, що їх просто неможливо зрозуміти. Словом, дала необхідну життєву мудрість… Стала не просто педагогом, а справжнім ДРУГОМ! І це не панібратство. Це горде звання. Не кожному вчителю розповіси все, що діється в тебе на душі. Не з кожним вчителем будеш стовідсотково щирою. Але це не про Олену Олександрівну. Я їй довіряю. Так само, як довіряє кожен із решти двадцяти двох моїх однокласників.


Вона відчуває серцем, коли нам погано. І це взаємно. Ми стали за ці сім років як одне ціле. Родина. Навіть більше. Мабуть, у вас теж є чимало прикладів того, що діти не поважають своїх батьків, брати й сестри ненавидять одне одного. У нас усе не так. Люблю своїх однокласників. Люблю свою класну маму. Зараз дуже боляче усвідомлювати, що не бачитиму їх щодня, що хтось поїде вчитися в інше місце, у когось скоро з’явиться родина – і ми будемо дуже рідко зустрічатись… Проте відстань – це не перешкода для справжніх стосунків між людьми. Ані для любові, ані для дружби.

І скільки б не минуло років, я завжди знатиму, що в мене є людина, до якої я можу зателефонувати о будь-якій порі, до якої я можу прийти без запрошення – і завжди для мене знайдуть час і добре слово. А що іще треба для щастя? Тож я щаслива. Щаслива тому, що вчилася в Учителя з великої літери. Щиро вдячна Їй за все. Сподіваюся, що Олена Олександрівна ще довго відкриватиме своїм маленьким вихованцям чарівний світ науки, і ми будемо пишатися учнями Донецького ліцею № 71 ім. П. Ф. Батули, її учнями, що здобуватимуть висоти в науковому, культурному, політичному житті нашої країни та навіть світу!

А якщо ми пишаємося учнями, то як можна забути про вчителя?! Тож справжня гордість нашого краю – це учителі, що ростять, виховують, вчать науковців, лікарів, спортсменів, акторів, інженерів… Вони роблять це не заради грошей, не заради чиєїсь похвали. А заради нашого майбутнього. Поки вони є, за це майбутнє можна не непокоїтись: усе буде добре!

Травень 2012

Випускниця 2012