prosdo.ru
добавить свой файл
1 2 ... 6 7
СЕВАСТОПОЛЬСЬКI ПРОЛIСКИ

Як перший весняний грiм, що пробуджує приспану зимовими холодами природу до життя,

так, певно, й проголошення незалежностi України викликало небачений досi приплив

народної поетичної творчостi. Своє слово про рiдну матiр-Україну, про її славне минуле, про

свiтлу вiру в її оновлене майбуття виникла потреба сказати людям, закоханим в рiдне слово,

в слово поетичне, барвисте.

Я вже тривалий час живу в Криму, працюю понад тридцять рокiв в пресi - у видавництвi,

в газетах, але не пам'ятаю, аби в Севастополi побачила свiт бодай одна поетична книжка

українського автора рiдною мовою - жителя цього мiста. Аж не вiрилось, що в такому

великому i чисельному мiстi нiхто не пише вiршiв українською мовою. Так вже колишня

система закомплексувала людей, так запiдпорядкувала Севастополь i севастопольцiв

Центру, що всi й начеб справдi були переконанi: Севастополь - лише "город русской славы", а,

отже, й мова тут мусила звучати i вивчатися тiльки одна - росiйська. I бiльше нiякої.

Але ж, виявляється, в Севастополi жили, працювали тодi й нинi живуть i працюють

десятки тисяч українцiв. I мову свою бiльшiсть з них пам'ятають, та ще й пробують свої

сили в поезiї. А всiх їх, свiдомих, справжнiх українцiв, об'днала мiсцева органiзацiя "Просвiта"

iм. Т. Шевченка. I не лише згуртувала, пробудила до активного життя, розкувала душу вiд

iдеологiчних пут.

Господи, як же ми були понiвеченi Системою! Як же нас задурманювали i залякували, як з

нас робили "єдиний народ". Та, нарештi, той жахливий сон минув. Люди ожили,

стрепенулися, пробудилися. I хоч поки що й не всi, та є надiя на їхнє пробудження!

Головне ж бо, що душа запрагла рiдного слова, потяглася до рiдної колись забороненої i

упослiдженої мови, до своєї матерi-України.

I ось в мiстi-герої, в першiй українськiй газетi "Дзвiн Севастополя" одна за одною почали


з'являтися добiрки вiршiв українських поетiв-початкiвцiв! Виявляється, вони були, вони є,

вони будуть ще й ще народжуватись! Їхнi вiршi немовби першi веснянi пролiски - квiти

нiжнi i мужнi - почали все частiше й частiше з'являтися на сторiнках "Дзвону"."Дзвiн"

будив, пробуджував - i ось маємо перших авторiв! Усi такi рiзнi, усi зi своїм свiтобаченням,

але з єдиною у всiх Любов'ю до вiдродженої України, до своєї рiдної материнської мови!

Ось вони, першi українськi поети Севастополя: Микола Гук - голова "Просвiти" i редактор

газети "Дзвiн Севастополя", вiйськовослужбовець; Олена Гринник - бiблiотекар першої в

Севастополi української бiблiотеки; Євдокiя Дягiлева - завiдувачка першого українського

дитячого садка; Дмитро Вiтюк - колишнiй вiйськовий; Вiкторiя Гончар - працiвниця ВМС

України; Володимир Земцов - вiйськовослужбовець, отаман Севастопольського куреня

Українського козацтва; Сергiй Дураченко - викладач Севастопольського вiйськово-морського

iнституту; Олекса Iскрянський - робiтник тролейбусного управлiння; Катерина

Козицька-Найдьонова - викладачка iноземних мов; Тетяна Мазур - медик; Iрина Муленко -

працiвниця Українського Культурно-Iнформацiйного Центру в Севастополi; Тетяна Попсуй

- артистка театру пiснi "Подвiр'я"; Анатолiй Студецький - фiлолог.

Запам'ятайте їх, любий читачу! Першi автори першої української колективної книги

Севастополя! I хай їхнi вiршi ще подекуди не зовсiм довершенi, хай не всi твори позначенi

високою поетичнiстю, але всi вони йдуть з глибини душi, народженi зi щиростi, любовi,

найблагороднiших поривань. То ж не судiть прискiпливо. Адже цi люди не професiонали i

пишуть українською мовою тодi, коли її, нашу мову, ще не почуєш на вулицях Севастополя,

коли в бiльшостi шкiл мiста-героя вона до цього часу (на шостому роцi незалежностi


України!) не викладається.

Без сумнiву одне: початкуючi поети з Севастополя - автори цiєї першої україномовної

колективної збiрочки - патрiоти рiдного краю. I все, про що вони пишуть, йде вiд душi i

щирого серця.

Привiтаймо ж їх, цi мужнi i нiжнi "Севастопольськi пролiски", з народженням на свiт у

нинi вельми заполiтизованому Севастополi. Пiдтримаймо i зiгрiймо їх своєю увагою, приязню

i сердечнiстю. I вiд того всiм - i їм, авторам, i нам, читачам, буде теплiше i затишнiше у

цьому незатишному свiтi!

Квiтуйте, духовнi Пролiски людям на Радiсть i Добро!

Хай вам щастить на рiднiй землi Севастополя - квiтучого краю нашої України!
Данило КОНОНЕНКО,

поет,

лауреат лiтературної премiї

iменi Степана Руданського,

голова Кримської республiканської органiзацiї Спiлки письменникiв України.
Дмитро ВIТЮК

Микола ГУК

Олена ГРИННИК

Вiкторiя ГОНЧАР

Сергiй ДУРАЧЕНКО

Євдокiя ДЯГIЛЕВА

Володимир ЗЕМЦОВ

Олекса IСКРЯНСЬКИЙ

Катерина КОЗИЦЬКА-НАЙДЬОНОВА

Тетяна МАЗУР

Iрина МУЛЕНКО

Тетяна ПОПСУЙ

Анатолій СТУДЕЦЬКИЙ
Дмитро ВIТЮК

Народився 15 квiтня 1917 р. в селi Соколiвка на Подiллi. Закiнчив Вiйськову академiю хiмiчного

захисту в жовтнi 1942 р. У складi ЧФ брав участь у бойових дiях. По вiйнi служив на

Чорноморському та Пiвнiчному флотах, закiнчив аспiрантуру по спецiальностi "Неорганiчна

хiмiя". Звiльнений зi служби в званнi пiдполковника в 1960 р. Близько 20 рокiв працював

науковцем в Iнститутi бiологiї пiвденних морiв Академiї наук України. Має бiля 50-и наукових

публiкацiй. Надрукував роман "Ледериновi теки" у видавництвi "Український письменник" в

1994 р.

Постiйно мешкає в Севастополi з 1954 р.

СIЛЬ НА РАНИ
Кажуть, буцiм сiль на рани

Посипать не слiд.

Мов, без того ветерани

Мають досить бiд.

Думка правильна доволi,

Проте не суцiль,

Бо такi iснують болi,

Яким треба сiль.

Руїн, болю в України

Здавна повен мiх.

На цi болi, на руїни

Не зважати - грiх.

Пам'ятайте рiднi рани,

Батькiвщини бiль...

Молодi i ветерани,

Сипте в рани сiль!

Переяславськая рана

Люта, наче звiр,

Нас гризе з часiв Богдана,

Потьмарує зiр.

В пастку до царя, як в ятiр,

Потрапляє лин.

Так завiв Украйну-Матiр

Її славний син.

Забувати таку рану

Не можна й на мить.

Її сiллю без устану

Маємо ятрить.

Або скажемо про мову.

Боже правий мiй!

Скiльки батькiвському слову

Чинять протидiй!

Щодобово, щогодинно,

В буднi, у свята

Слова нам болить невпинно

Виразка свята.

Значить, i на мовну рану

Благодiйну сiль

Сипать треба без устану

День i нiч всуцiль.

Ще нестерпнiшая рана -

Згуртування брак.

Нас гнiтить од Тамерлана

По сей день, мов рак.

Збиткiв безлiч, шкоди море,

Тьму-теменну мук

Маємо собi на горе

Од незгiдних рук...

Перелiченi три рани,

Певне, головнi.

Але є iще кайдани,

Iншi, похiднi.

Їх також потрiбно знати,

Жодних не минуть.

Старi станем забувати -

Нових завдадуть.

Тому сипте сiль на рани!

Не тамуйте бiль,

Що причинюють тирани!

Сипте в рани сiль!
ВЕЧIРНIЙ ДЗВIН

(за Томасом Муром)

Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн!


Без лiку дум наводить вiн.

Про мiй далекий милий край,

Що я вважав колись за рай.

Але зазнавши в нiм образ,

Прослухав дзвiн в останнiй раз.

Минулися щасливi днi,

Про них лиш спогади однi.

Вже багатьох нема в живих,

Завчасу вмерлих, молодих.

Їм теплi вiтри не шумлять.

I рiднi дзвони не дзвенять.

Лежать вони в землi сирiй,

Там, де холодний вiтровiй.

Невдовзi знаю: i мене

Лиха їх доля не мине.

Поки живу, прийми уклiн,

Вечiрнiй дзвiн, вечiрнiй дзвiн!


МIСТОК ЧЕРЕЗ РIЧЕНЬКУ
Мiсток через рiченьку,

Через журну Кiльчень...

Далеко-далеченько

Вiд мене на сей день.

Лиш пам'ять нас зближає

Чимало довгих лiт,

Мiсточка оновляє

В душi, у серцi слiд...

Мiсток через рiченьку,

Позаду рiдних клунь,

Близесенько-близесенько

Вiн був у нашу юнь.

Ряснi купала коси

Лоза бiля мiстка,

I скрапували роси

З вербового листка.
3 мiсточка того першi

Усмiшки ти менi,

Коли я ставив вершi,

Послала веснянi,

А потiм лiто цiле

Ми по турботах дня

У небо звечорiле

Дивилися з мiстка.
I слухали побiжно,

Як коник десь сюрчить,

Як неугавно й нiжно

Водиця жербонить,

Думки дубiв поважних

Про сиву давнину,

Травичок нерозважних

Плiтки про новину.
З мiсточка проводжали

Ми Сонечко за пруг,

Уранцi схiд стрiчали -

Полум'янився луг.

Ставало так утiшно,

Так хороше нам вдвох,

Що, думалось, навiчно

Послав нам щастя Бог...
Та нелюди-злодiї

Розпочали вiйну,


Мене воєннi дiї

Шпурнули в далину.

Не близько вiд Кiльченi

Плелись мої шляхи.

Мав мук я повнi жменi,

Поневiрянь - мiхи.
В годину, що найважча,

Вже на межi буття

З'явилася Найкраща,

Вернула до життя.

Душа моя вiдтодi

Належала вже їй,

I думать стало годi

Про мiст той - твiй i мiй.
Затим Її не стало...

Не знаю я де Ти.

Зосталось, мабуть, мало

Життя шляхами йти...

Щодень то бiльше суму

Я нинi зазнаю,

Все далi й далi в думу

Заглиблююсь свою...
Мiсток через рiченьку,

Через журну Кiльчень...

Далеко-далеченько

Вiд мене на сей день.

Лиш пам'ять нас зближає

Чимало довгих лiт

Мiсточка оновляє

В душi, у серцi слiд...
БIЛАЯ НИТКА
Бiлая нитка

на чорнiм сукнi

Неначе стежина рiллею.

"Тебе, знать, чекає

в твоїй сторонi

Бiлявка з турбою своєю", -

Сказала сусiдка,

а я промовчав,

Та нитку не зняв

iз штанини.

Лиш крадькома

в її бiк поглядав

З надiєю щопiвхвилини.
Ткав пiсню перестук вагонних колiс,

Бентежнiй пiдспiвував думi.

I потяг невтомно

у даль мене нiс,

Частинку в загальному струмi.
Бiлая нитка на чорнiм сукнi,

Чи досить ти нинi правдива?

Чи вiрна усе ще Бiлявка менi?

Постiйна вона чи мiнлива?
Питаюсь, а поїзд iде та iде

Все далi,

все далi, все далi...

I хочеться вiрить,

що радiсть гряде,

Що мiсця

не стане печалi.
Бiлая нитка

на чорнiм сукнi,

Ти наче

стежина рiллею.

Чекає, чекає


мене в далинi

Бiлявка. Вмираю за нею!
МОЛОДЯТАМ
Вам кохатись-любитися вiчно!

Без кохання женитись - калiчно.

Як калiчна рука без пальця,

Без бiлкiв чи жовткiв яйця,

Голова чоловiча без думи,

Гаманець без належної суми,

Ну i жiнка, звичайно, без вроди

Та ще одяг за межами моди.

То ж цурайтесь калiцтва в будь -чому!

Любов, згода, мир вашому дому!

Бо цi троє, засвiдчити мушу,

Саме те, що звеличує душу.
НОКТЮРН
Нiч. Нiхто нiчим не грюка,

Фосфорує ноктилюка*,

Чути шерех хвиль.

Коло мiсяця щербате

Хмаровиннячко кошлате

Тне нiчну кадриль.
Постоять над морем пiзно,

Коли тихо, не завiзно,

Любо в самотi.

Ждати-ждати-дочекати,

Поки розпочнуть спiвати

Струни золотi.

З далей космосу високих,

Iз пучин морських глибоких

Чи з нетрiв душi

Заструмує альт Орфея,

Пролунає пiсня-фея,

Зрине у глушi.
Сповнить серце почуттями,

Розум пiдштовхне до тями -

Прагну сам спiвать.

I не треба бiльш нiчого:

То єства торкнулась мого

Божа благодать.
Нiч. Нiхто нiчим не грюка,

В морi свiтить ноктилюка,

Чути шерех хвиль...
*Ноктилюка - мiкроскопiчнi планктоннi

органiзми. Пiд час масового розмноження

зумовлюють фосфоричне свiтiння моря.
ЖИВУТЬ НА МАЛЬТI КОЗАКИ
За рубежами батькiвщини

Приємно стрiти землякiв...

В далечинi од України

Натрапив я на козакiв.

I де б ви думали? На Мальтi,

Скелястiм островi морськiм,

З його мозаїками в смальтi,

З пiсками в сяйвi золотiм.

Там орден рицарсько-духовний

В середньовiччi мiцно став.


Вiн був хазяїн Мальти повний,

Хрест командорський процвiтав.

З тих пiр багато що змiнилось.

I влада в iнших вже руках...

Втiм, є таке, що залишилось

Старим, як в рицарських роках.

Стримлять на Мальтi й досi вежi,

Собори, грiзних стiн зубцi,

У чорнiй, мов круки, одежi

Монашки ходять i ченцi.

Та понад все юрба туристiв.

Їй служить тут усе пiдряд -

Вiд бiдних вуличних артистiв

До пишних храмiв i палат.

Якось i я до Ла - Валетти

Прийшов на бiлiм кораблi.

У морi думав: "Сушо, де ти!?"

Опiсля качки по землi

Пройти хотiлось. Без розбору

Був мiй по вулицях похiд.

Раптово давнього собору

Перед собою бачу вхiд.

Зайшов. Приємнiсть прохолоди,

Пахучий ладановий дим...

Тут зачиналися походи,

Яких жадав од Мальти Рим.

В численних завитках барокко

Зображенi святi, раби.

Внизу ж пiд плитами глибоко

Колишнiх владарiв гроби.

Є чари в величi соборiв,

Що мiстять концентрат вiкiв!

Зал обiйшов я аж до хорiв

Пiд спiв незримих спiвакiв.

Признаюся, напiвбайдуже

Розглядував ряди скульптур.

Зненацька щось знайоме дуже

Привидiлось в однiй з фiгур.

Наблизивсь. Мармурова группа:

Високий та багатий трон,

З якого поглядає тупо

Пихатий рицарський патрон.

Проте, щоб виглядав вiн гiдно,

Щоб перед ним глядач нiмiв,

Той трон згромаджено догiдно

На плечi дужих двох рабiв.

Раб злiва - житель африканський,

Добича орденських вояк,

А той, що справа - син слов'янський,

Країни нашої козак.

В невiльнiй парi негр i бiлий.

Напружилася м'язiв сталь,

Козачий погляд гострий, смiлий,

В очах у чорного печаль...

Потiм в музеї, що при храмi,



следующая страница >>